11.10.13
З iсторiї українського козацтва
источник: ЗА ОГНЕУПОРЫ (Часов Яр)
Одним з найбільш шанованих українськими козаками свят був день Покрови Пресвятої Богородиці, який відзначається 14 жовтня. Традиційно в Україні цю дату вважають Днем козацтва.

Козацтво було центральним явищем історії України XVI—XVIII ст., яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської, хліборобської та азійської, кочової. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво. Якіми ж були причини виникнення цього феномену?

Колонізація Південної України, так званого “Дикого поля”, що відбувалася тут ще за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою XIII ст. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про надзвичайну родючість ґрунтів, про безкраї степи. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на «уходи» — полювати диких звірів, ловити, в’ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов’язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками військово-промислове населення, що об’єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Так природне прагнення українців до волі, посилення соціального та національно-релігійного гноблення у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, необхідність захисту краю від татарських набігів, за умови існування великого масиву вільних земель на півдні України, обумовили зародження українського козацтва.

Термін «козак» на письмі вперше згадується в XIII cт., в перекладі з тюрської мови слово означало «сторож», «вільна людина». В Україні термін «козак» поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі XV-XVI ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли (полювання, риболовля, солеваріння та ін.), помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами на волості (так називали заселені простори Подніпров’я), і свідчило про зародження фермерства. Вчорашнє «Дике поле» перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об’єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва — так звані городові, або міські козаки — проживала «на волості», насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей.

Кількісне зростання козаків за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Козаки відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, за дніпровськими порогами, вони будували так звані городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну — Запорізьку Січ.

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом для консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на початку 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя) Дмитро Вишнєвецький («Байда») — український князь зі старовинного волинського роду, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (нині у Тернопільській обл.), що обіймав високу посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя він присвятив боротьбі проти татарських і турецьких загарбників, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але допомоги не отримав. Тому зв’язав свою долю безпосередньо з козацтвом і першим з української знаті перейшов на прожиття за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність, за словами історика В. Сергійчука, дозволила згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д. Вишнєвецький, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запорізьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави організацію. За подвижницьку діяльність народ у піснях і думах увіковічив відважного провідника козацтва.

Територія, яку займали запорожці — «Вольності Війська Запорізького» — охоплювала значну частину Півдня України (землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей), але до кінця XVII ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичних обставин.

Козацтво у Запорізькій Січі відтворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорізької Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-Волинській державі. У появі феномену козацтва, здатності до самоорганізації та відважної боротьби виявилися кращі риси національного характеру українців, Запорізька Січ була захисницею християнської цивілізації Європи від азійських загарбників.

В Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки».
Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру інколи дослідники називають «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. У храмі на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку козаки вважали своєю покровителькою, на центральній площі Запорізької Січі наші предки — козаки молилися Діві Марії про долю для своїх нащадків. І ми в день цього християнського свята вшановуємо пам'ять оборонців рідної землі, національної культури, християнської віри — українських козаків.

Підготував В. Богуненко.

 
* Имя:
Е-mail:
* Текст:
* Защитный код: (пять цифр от 0 до 9)


* - Поля, помеченные звездочкой, обязательны для заполнения.