18.05.11
18 травня – Мiжнародний день музеїв
источник: ЗА ОГНЕУПОРЫ (Часов Яр)
Нацменшини Бахмутського повiту
Серед наукових тем, якi розробляються спiвробiтниками музею комбiнату, є формування культури багатонацiонального Донбасу. Цiй тематицi була присвячена дипломна робота зберiгача фондiв музею Валерiя Олександровича Богуненка.

В побудовi сучасного громадянського суспiльства в Українi важливе мiсце посiдає нацiональне питання, адже рiвне ставлення, повага до культури, релiгiї титульної нацiї та нацiональних меншин обумовлює лад i спокiй, мирне спiвiснування та всебiчний розвиток держави, її регiонiв. Українськi музеї, постiйно займаючись таким важливим та багатоаспектним питанням, як iсторiя нацменшин, вiдображаючи її в експозицiях, наукових публiкацiях, є потужними генераторами створення нових пiдходiв до цiєї проблематики.

На даний час у Донбасi мешкає близько 2745 тис. українцiв (56,9 %), 1844 тис. росiян, 77,5 тис, грекiв, 44,5 тис. бiлорусiв, 19,2 тис. татар, 15,7 тис. вiрмен, 4,6 тис. нiмцiв, 4,3 тис. полякiв, є болгари, роми, молдавани, євреї, ассiрiйцi та iн. Розвиток нацiональних культур, недопущення змiни традицiйно толерантного ставлення представникiв одних народiв та конфесiй до iнших на Донеччинi є одним iз прiоритетних напрямкiв науково-просвiтницької роботи музейникiв.

Бахмутський повiт, до якого належало селище Часiв Яр, в XIX ст. займав схiдну частину Катеринославської губ. (нинiшню пiвнiчну половину Донецької обл.), його територiя складала 8106 кв. км, населення за переписом 1897 р. становило 200177 чол. Повiт був другим за площею, пiсля Московського, в Росiйськiй iмперiї, на його територiї у XVIII – на поч. XX ст. вiдбувалися iнтенсивнi зрушення в розвитку сiльського господарства, промисловостi та пiдприємництва, мiсцевого самоврядування, транспорту та зв'язку, освiти, медицини, культури. Важливою була роль нацменшин в економiчному, соцiальному та етнокультурному, етноконфесiйному життi повiту.

Окремим є питання щодо нацiональної iдентичностi самих українцiв, котрих записували як «черкесiв», «козакiв», «православних», «малоросiв» та iн., часто в документах не вирiзняючи з росiян («великоросiв»), та питання про зарахування останнiх «у ретроспективi» до нацменшин за умови їх iснування в Росiйськiй iмперiї на правах пануючої нацiї, русифiкацiйних процесiв, що особливо активiзувалися пiсля Ямського указу 1863 р., Валуєвського циркуляру 1876 р., полiтики уряду П. Столипiна, спрямованої на «найскорiше обрусiння iнородцiв», до котрих, зокрема, зараховувалися й українцi.

На територiї краю послiдовно з'являлися в VІІ-ХVІ ст. хозари, угорцi, чорнi болгари, торки, печенiги, половцi, монголи, ногайцi, татари. Запорiзькi та донськi козаки з початку XVII ст. влаштовували тут свої редути та зимiвники. Ґрунтовне освоєння краю почалося з другої половини XVII ст. На Торських озерах виросли Маяцький городок (1663 р.), Тор (Соляний, майбутнiй Слов'янськ, у 1676 р.), Райгородок (1684 р.). Тут уперемiш селилися донськi та запорiзькi козаки, селяни-втiкачi з Лiвобережної України й Пiвденної Росiї. З 1701 р. за указом царя Петра І починається будiвництво укрiпленого мiстечка Бахмут, який став у 1703 р. центром повiту Азовської губернiї (з 1719 р. – провiнцiї Воронезької губернiї). Заселенню й господарському освоєнню регiону до початку 1770-х рр. заважали татарськi набiги. У степах Пiвнiчного Причорномор'я у І половинi XVIII ст. кочували 4 ногайськi орди: Єдисанська (кабiлей-ногай-iєдсанi), Буджакська (буджак-єринун-товрагi), Єдичкульська (каб-єдичкуль), Джамбуйлуцька (кабiлей-джамбуйлук).

Інтенсивне залюднення краю почалося в серединi XVIII ст. Основним етнiчним компонентом при цьому були українцi – приватновласницькi та державнi селяни. Нацiональнi меншини (серби, греки, євреї, нiмцi та iн.) – вiйськовi, вiльнi переселенцi, мiщани й купцi, – зiграли значну роль у процесi заселення, господарського освоєння, економiчного, соцiально-культурного розвитку територiї Бахмутського повiту. Пiсля поселень в Бахмутському краї гусарських полкiв Живана Шевича та Райко Прерадовича в 1754 р. край деякий час називався Слов'яносербiєю, досi збереглися назви поселень «роти», зокрема село Серебрянку лiтнi люди й досi називають «Першою Ротою», серед мiсцевих мешканцiв є люди з сербськими прiзвищами. Загалом вiйськових переселенцiв було близько 4 тис. чол.

Пiсля виходу з Криму в 1778 р. грекiв, вiрмен на чолi з митрополитом Ігнатiєм у Приазов'я, заснування грецького мiста Марiуполя деяка частина їх оселилася в Бахмутському повiтi. Першим мiським головою Бахмуту був грек В.А. Ангелiдi. Полонених туркiв, татар пiсля росiйсько-турецьких вiйн, полякiв пiсля придушення царатом повстань 1831, 1863 рр. також розселяли в селах Бахмутчини, зокрема в с. Івано-Хрещенському (нинi с. Красне).

Рiзко зросла кiлькiсть єврейського населення повiту наприкiнцi XVIII ст., з введенням Катериною II «смуги осiдлостi» – євреям було заборонено селитися в Росiї, тому багато пiвденноукраїнських мiст, як Одеса, Бахмут, Таганрог, отримали статус «штетла» – мiста єврейських громад («кегiла»). Євреї зiграли велику роль в промисловостi, освiтi, культурi краю. В Бахмутi з другої пол. XIX ст. iснували двi синагоги, єврейське училище, бiля 10 приватних «хедерiв», де викладали «меламеди» – вчителi; дiяло Товариство допомоги бiдним євреям.

Нiмцi-колонiсти, переважно меннонiти (послiдовники Симона Меннона, релiгiйного дiяча XVI ст., що вiдкололися вiд анабаптизму), з'явилися у великiй кiлькостi в повiтi наприкiнцi XIX ст. Бiля Часiв Яру iснувала велика колонiя Феттера (нинi сел. Калiнiна), в нiмецькiй колонiї бiля с. Миколаївки 16-18 травня 1907 р. проходив З'їзд росiйських нiмцiв-меннонiтiв, де було ухвалено рiшення про утворення Рiккенауської фiлiї Бердянського приходу. Дiяли нiмецькi школи, Пiтер Янцен викладав у школi в с. Катеринiвцi (Визираловка). Бiльше 10 тис. нiмцiв-меннонiтiв, лютеран, католикiв, мешкали в повiтi згiдно з І Всеросiйським переписом населення 1897 р. В Бахмутi дiяв римсько-католицький костел. Багато нiмцiв-колонiстiв виїхали в Акмолинський район (Челябiнська обл.) з початком столипiнської реформи 1909 р. Пiд час І Свiтової вiйни в повiтi мали мiсце прояви ворожнечi до нiмцiв з боку мiсцевого населення, пiзнiше внаслiдок бойових дiй мiж Революцiйною повстанською армiєю України (махновцi) та колонiстами нiмецьке населення тут рiзко скоротилося. Так, внаслiдок нападу махновського загону в 1921 р. загинули мешканцi колонiї Феттера. Багато нiмцiв в 1920-тi рр. виїхали на iсторичну батькiвщину.

Пiсля масової рiзанини вiрмен, ассiрiйцiв в Османськiй iмперiї в 1915 р. бiженцi – представники цих народiв також доповнили етнiчну мозаїку Бахмутчини. Ассiрiйцi (бiля 200 родин), представники пiвнiчноiракських князiвств Талнаї, Альбакнаї та Барварнаї, працювали чоботарями в Юзiвцi, оскiльки для цього не потрiбно було знати мову та мати примiщення. Належачи до давнiх схiдних християнських церков – вiрмено-григорiанської та яковитської, пiсля смертi своїх священикiв вони переходили у православ'я.

Наприкiнцi XVIII ст. на пiвднi Росiйської iмперiї розпочався, а з другої половини XIX ст. активно йшов розвиток промислового виробництва, пiдприємництва. Іноземцi брали активну участь у цьому процесi як пiдприємцi, iнженери, iнвестори, квалiфiкованi працiвники. У промисловiсть повiту наприкiнцi XIX ст. був залучений iноземний нiмецький капiтал, англiйський (завод Юза), голландський (соляна копальня «Петро Великий» у Ступках), переважав франко-бельгiйський капiтал, зокрема Часовоярський завод В.О. Плещеєва належав з 1912 р. Бельгiйському Анонiмному Товариству «Кринична на Донцi», бельгiйський машинобудiвний завод Боссе i Ганнефельда дiяв у Юзiвцi.

Культурнi традицiї регiону, який вже на поч. XX ст. став значним промисловим центром Росiйської iмперiї, великою мiрою склалися завдяки строкатостi культур i конфесiй, принесених представниками рiзних народiв. Безперечно, найбiльшою з проблем мiжетнiчних та мiжконфесiйних вiдносин, проявом нацiональної та релiгiйної нетерпимостi в Бахмутському повiтi було упереджене ставлення до осiб єврейської нацiональностi – антисемiтизм, цi настрої пiдiгрiвалися урядом; «володарi дум», росiйськi дiячi культури та науки подiлялися на антисемiтiв (О. Пушкiн, Ф. Достоєвський, М. Некрасов) та фiлосемiтiв (М. Лєрмонтов, Л. Толстой, М. Салтиков-Щедрiн, М. Горький, В. Соловйов, В. Короленко, М. Пирогов).

З другої пол. XVIII ст. досить швидко вiдбулася асимiляцiя в переважаючому українському оточеннi переселенцiв – сербiв, чорногорцiв, угорцiв, албанцiв, iнших балканських народiв, а також полякiв, туркiв i татар. Євреї, греки, нiмцi-меннонiти, частково волохи та молдавани довше зберiгали нацiональну самобутнiсть.

Етнокультурна специфiка краю, що складалася протягом ХVIII-ХІХ ст., багато в чому обумовила тут у майбутньому ситуацiю пiд час Української нацiонально-демократичної революцiї та громадянської вiйни 1917-21 рр., наступних iсторичних подiй. Зараз вона продовжує бути одним iз потужних чинникiв впливу на економiчне, суспiльне, культурне життя регiону.

В. Богуненко,
спiвробiтник Часовоярського
промислового iсторико-краєзнавчого музею.